Архів новин
24 Листопада 2021
Серпом по енергонезалежності: Чому Україна потребує вугілля, має вугілля, але закриває шахти
Україна може бути енергонезалежною лише на вугіллі - в структурі запасів органічного палива на нього припадає аж 95,4%. Але ми від видобутку власного вугілля відмовляємося і платимо шалені гроші за імпортне
Сцена прибуття до України суден з американським вугіллям викликала певне відчуття розгубленості: країна, що має мільярдні поклади вугілля - скорочує видобуток свого аби в критичний момент купувати і везти його з-за океану.
Depo.ua розбирається у нюансах вугільного дефіциту.
Як вугілля перестало бути національним ресурсом
Ще у середині 2000-х вугілля вважалося перспективною темою: йшлося про розвиток видобутку, реконструкцію шахт та залучення інвесторів. У 2005-му на урядовому рівні навіть було розроблено концепцію розвитку вугільної промисловості, в якій констатувалося, що вугілля — єдиний український енергоносій, обсяги якого потенційно достатні для практично повного забезпечення потреб національної економіки.
Тобто визнавалося, що теоретично Україна може бути цілком енергонезалежною лише на вугіллі. Його загальних запасів в нашій країні - близько 117,5 млрд тонн. В структурі запасів органічного палива (вугілля, нафта та газ) на першу складову припадає 95,4%. Тоді як в середньому в структурі світових запасів органічного палива на вугілля припадає 67 відсотків, на нафту - 18 та на природний газ - 15 відсотків.
На фоні всіх інших країн для нас з невідновних джерел енергії саме вугілля було і залишається безальтернативним джерелом енергетичної самостійності.
І ще у 2005-му, схоже, це в уряді розуміли. Як розуміли і те, що продуктивність видобутку в нас в декілька разів нижча, ніж у США, Канаді, Австралії, Південно-Африканській Республіці і навіть сусідніх Росії та Польщі. Думали, що треба б дещо підтягнути свій рівень продуктивності - якщо не зарахунок державних капіталовкладень, то за рахунок приватизації та залучення ефективного власника.
Але у наступне десятиліття стратегія вугільної галузі дещо змінилася. Почав заходити "ефективний приватний власник" і виявилося, що він має дуже знайомі обриси обличчя і не має особливого бажання вкладатись у реконструкцію.
План ліквідації вугільної галузі
Змінилася протягом десятиліття і концепція поводження з вугледобуванням взагалі - замість реконструкції та розвитку шахт, їх вирішили закривати. Актуальна на сьогоднішній день концепція транформації вугільних регіонів передбачає вже зовсім не розвиток, а зупинку і закриття вуглевидобувних та вуглепереробних підприємств. Цей документ наповнений життєстверджуючими слайдами з майбутнього життя шахтарських міст і містечок, в які після закриття вугледобування великим потоком рушать державні та приватні інвестиції, будуть створюватися нові виробництва, а кожен шахтар, що втратить в результаті реалізації нової державної політики роботу, буде працевлаштований і соціально захищений.
У свою чергу найбільший приватний власник, ДТЕК Енерго, також декларує відмову від вугільного виробництва та вугільної генерації до 2040 року, переключаючись на сонячну та вітрову. Гендиректор ДТЕК Максим Тимченко заявляє навіть, що ДТЕК готова продати і шахти, і вуглезбагачувальні підприємства і навіть теплогенерацію. Але ДТЕК, здається, поки що нічого не продає і заяви про готовність до продажу виглядають лише як тимчасовий маневр аби виправдати відсутність суттєвих вкладень у реконструкцію наявних потужностей, з яких нині вичавлюють останній ресурс.
Втім, крім того, що розвивати власну вугільну галузь - довго і дорого, головна причина через яку і держава, і ДТЕК синхронного "заривають" вугільну галузь скоріш за все - у зобов'язаннях щодо скорочення парникових викидів. Світом шириться тенденція щодо припинення спалювання вугілля через шкоду від цього навколишньому середовищу. Зачинницею тут виступає Велика Британія, яка позакривала свою шахти ще у минулому тисячолітті. Проте інші енергоємні економіки, зокрема Китай, США та Автралія, які і виробляють, і споживають велику кількість вугілля, тримаються осторонь екологічних ініціатив безвугільних країн.
І на цьому тлі досить дивно виглядає Україна, яка доєднується до табору антивугільників тоді, коли більше 95% її природного енергетичного потенціалу заховане саме у вугленосних горизонтах. На форумі в Глазго 4 листопада українські чиновники підписують меморандум про повну відмову нашої країни від вугілля у 40-х роках нинішнього століття.
Акомпанементом цього меморандуму стали гудки кількох суден, що доставили в українські порти американське вугілля, без якого, в умовах російсько-білоруської енергетичної облоги, нам зараз буде дуже важко пройти осінньо-зимовий період.
Україна, нагадаємо, увійшла в опалювальний сезон з учетверо меншими, аніж потрібно, запасами вугілля на теплоелектростанціях і централях. Нестача цього ресурсу впливає на стабільність всієї енергосистеми. Адже саме теплова генерація шляхом спалювання вугілля і виробництва додаткових обсягів електрики у пікові моменти споживання її балансує. Аби утримати цей баланс в умовах нестачі свого вугілля і повного закриття імпорту від Росії Україна вимушена купувати вугілля для своїх теплогенераторів в Америці. Звісно, по комерційнім цінам. Які, з урахуванням фрахту, складають близько 110 доларів за тонну. Тоді як українське вугілля з державних шахт, за даними голови Незалежної профспілки гірників Михайла Волинця, потрапляє на державні ж ТЕС за ціною близько 1600 грн. Тобто мало не вдвічі дешевше за американське.
Чому Україні не варто відмовлятись від вугілля
Загальні тенденції на світовому енергетичному ринку нині є цілком "вугілляцентричними": ціна і попит на нього зростає. Але навіть не зовнішні, а внутрішні фактори є визначальними.
Аби відмовитись від вугілля, Україні попередньо потрібно закрити кілька дуже вартісних питань. По-перше, чимось замінити маневрове електровиробництво на ТЕС - при тому, що всі можливі альтернативні варіанти, на кшталт газових чи нафтових генераторів є дорогими самі по собі, та ще й створюють для нас більшу залежність від інших країн, в тому числі Росії.
По-друге, закриття і консервація шахт також потребуватимуть чималих коштів. Плюс цей процес потягне за собою витрати на перепрофілювання шахтарських міст, аби колишні робітники шахт та наколошахтної інфрастрактури отримали бодай якусь роботу. В нинішніх українських умовах ця історія швидше нагадує проект "Нью-Васюки" ніж реальний план дій.
Плюс до всього вже згадувана енергонезалежність України, яку в значній мірі забезпечує саме вугілля. В цій галузі, на відміну від атомної чи "зеленої" енергетики, де пальне за обладнання є предметом експорту, Україна цілком може нарощувати видобуток власним ресурсом. А в умовах здорожчання вугілля у світі, цілком можуть бути переглянуті оцінки збитковості українських копалень та доцільність інвестицій у цю галузь. Але розвивати національну вугільну галузь, повторимося, довго і дорого, результат не завжди гарантований, отже займатися цим, схоже, ні в кого бажання нема. Хочеться швидких перемог і простих рішень. А не великих капіталовкладень, зиск від яких буде відчутний мабуть вже за каденції іншого президента і парламенту.
Є відповідь і щодо екологічності. Порівняно з багатьма іншими країнами Україна забезпечує свою електрогенерацію на ТЕС лише на третину - решту енергії виробляють на АЕС, ВЕС, СЕС та гідроелектростанціях. У світі ж середнім показником присутності вугілля у електрогенерації є 37%. Тож у нас є цілком логічний аргумент не брати надто активної участі у екологічних ініціативах Британії. Або, принаймні, робити це з трохи меншим завзяттям.
Сцена прибуття до України суден з американським вугіллям викликала певне відчуття розгубленості: країна, що має мільярдні поклади вугілля - скорочує видобуток свого аби в критичний момент купувати і везти його з-за океану.
Depo.ua розбирається у нюансах вугільного дефіциту.
Як вугілля перестало бути національним ресурсом
Ще у середині 2000-х вугілля вважалося перспективною темою: йшлося про розвиток видобутку, реконструкцію шахт та залучення інвесторів. У 2005-му на урядовому рівні навіть було розроблено концепцію розвитку вугільної промисловості, в якій констатувалося, що вугілля — єдиний український енергоносій, обсяги якого потенційно достатні для практично повного забезпечення потреб національної економіки.
Тобто визнавалося, що теоретично Україна може бути цілком енергонезалежною лише на вугіллі. Його загальних запасів в нашій країні - близько 117,5 млрд тонн. В структурі запасів органічного палива (вугілля, нафта та газ) на першу складову припадає 95,4%. Тоді як в середньому в структурі світових запасів органічного палива на вугілля припадає 67 відсотків, на нафту - 18 та на природний газ - 15 відсотків.
На фоні всіх інших країн для нас з невідновних джерел енергії саме вугілля було і залишається безальтернативним джерелом енергетичної самостійності.
І ще у 2005-му, схоже, це в уряді розуміли. Як розуміли і те, що продуктивність видобутку в нас в декілька разів нижча, ніж у США, Канаді, Австралії, Південно-Африканській Республіці і навіть сусідніх Росії та Польщі. Думали, що треба б дещо підтягнути свій рівень продуктивності - якщо не зарахунок державних капіталовкладень, то за рахунок приватизації та залучення ефективного власника.
Але у наступне десятиліття стратегія вугільної галузі дещо змінилася. Почав заходити "ефективний приватний власник" і виявилося, що він має дуже знайомі обриси обличчя і не має особливого бажання вкладатись у реконструкцію.
План ліквідації вугільної галузі
Змінилася протягом десятиліття і концепція поводження з вугледобуванням взагалі - замість реконструкції та розвитку шахт, їх вирішили закривати. Актуальна на сьогоднішній день концепція транформації вугільних регіонів передбачає вже зовсім не розвиток, а зупинку і закриття вуглевидобувних та вуглепереробних підприємств. Цей документ наповнений життєстверджуючими слайдами з майбутнього життя шахтарських міст і містечок, в які після закриття вугледобування великим потоком рушать державні та приватні інвестиції, будуть створюватися нові виробництва, а кожен шахтар, що втратить в результаті реалізації нової державної політики роботу, буде працевлаштований і соціально захищений.
У свою чергу найбільший приватний власник, ДТЕК Енерго, також декларує відмову від вугільного виробництва та вугільної генерації до 2040 року, переключаючись на сонячну та вітрову. Гендиректор ДТЕК Максим Тимченко заявляє навіть, що ДТЕК готова продати і шахти, і вуглезбагачувальні підприємства і навіть теплогенерацію. Але ДТЕК, здається, поки що нічого не продає і заяви про готовність до продажу виглядають лише як тимчасовий маневр аби виправдати відсутність суттєвих вкладень у реконструкцію наявних потужностей, з яких нині вичавлюють останній ресурс.
Втім, крім того, що розвивати власну вугільну галузь - довго і дорого, головна причина через яку і держава, і ДТЕК синхронного "заривають" вугільну галузь скоріш за все - у зобов'язаннях щодо скорочення парникових викидів. Світом шириться тенденція щодо припинення спалювання вугілля через шкоду від цього навколишньому середовищу. Зачинницею тут виступає Велика Британія, яка позакривала свою шахти ще у минулому тисячолітті. Проте інші енергоємні економіки, зокрема Китай, США та Автралія, які і виробляють, і споживають велику кількість вугілля, тримаються осторонь екологічних ініціатив безвугільних країн.
І на цьому тлі досить дивно виглядає Україна, яка доєднується до табору антивугільників тоді, коли більше 95% її природного енергетичного потенціалу заховане саме у вугленосних горизонтах. На форумі в Глазго 4 листопада українські чиновники підписують меморандум про повну відмову нашої країни від вугілля у 40-х роках нинішнього століття.
Акомпанементом цього меморандуму стали гудки кількох суден, що доставили в українські порти американське вугілля, без якого, в умовах російсько-білоруської енергетичної облоги, нам зараз буде дуже важко пройти осінньо-зимовий період.
Україна, нагадаємо, увійшла в опалювальний сезон з учетверо меншими, аніж потрібно, запасами вугілля на теплоелектростанціях і централях. Нестача цього ресурсу впливає на стабільність всієї енергосистеми. Адже саме теплова генерація шляхом спалювання вугілля і виробництва додаткових обсягів електрики у пікові моменти споживання її балансує. Аби утримати цей баланс в умовах нестачі свого вугілля і повного закриття імпорту від Росії Україна вимушена купувати вугілля для своїх теплогенераторів в Америці. Звісно, по комерційнім цінам. Які, з урахуванням фрахту, складають близько 110 доларів за тонну. Тоді як українське вугілля з державних шахт, за даними голови Незалежної профспілки гірників Михайла Волинця, потрапляє на державні ж ТЕС за ціною близько 1600 грн. Тобто мало не вдвічі дешевше за американське.
Чому Україні не варто відмовлятись від вугілля
Загальні тенденції на світовому енергетичному ринку нині є цілком "вугілляцентричними": ціна і попит на нього зростає. Але навіть не зовнішні, а внутрішні фактори є визначальними.
Аби відмовитись від вугілля, Україні попередньо потрібно закрити кілька дуже вартісних питань. По-перше, чимось замінити маневрове електровиробництво на ТЕС - при тому, що всі можливі альтернативні варіанти, на кшталт газових чи нафтових генераторів є дорогими самі по собі, та ще й створюють для нас більшу залежність від інших країн, в тому числі Росії.
По-друге, закриття і консервація шахт також потребуватимуть чималих коштів. Плюс цей процес потягне за собою витрати на перепрофілювання шахтарських міст, аби колишні робітники шахт та наколошахтної інфрастрактури отримали бодай якусь роботу. В нинішніх українських умовах ця історія швидше нагадує проект "Нью-Васюки" ніж реальний план дій.
Плюс до всього вже згадувана енергонезалежність України, яку в значній мірі забезпечує саме вугілля. В цій галузі, на відміну від атомної чи "зеленої" енергетики, де пальне за обладнання є предметом експорту, Україна цілком може нарощувати видобуток власним ресурсом. А в умовах здорожчання вугілля у світі, цілком можуть бути переглянуті оцінки збитковості українських копалень та доцільність інвестицій у цю галузь. Але розвивати національну вугільну галузь, повторимося, довго і дорого, результат не завжди гарантований, отже займатися цим, схоже, ні в кого бажання нема. Хочеться швидких перемог і простих рішень. А не великих капіталовкладень, зиск від яких буде відчутний мабуть вже за каденції іншого президента і парламенту.
Є відповідь і щодо екологічності. Порівняно з багатьма іншими країнами Україна забезпечує свою електрогенерацію на ТЕС лише на третину - решту енергії виробляють на АЕС, ВЕС, СЕС та гідроелектростанціях. У світі ж середнім показником присутності вугілля у електрогенерації є 37%. Тож у нас є цілком логічний аргумент не брати надто активної участі у екологічних ініціативах Британії. Або, принаймні, робити це з трохи меншим завзяттям.
