Архів новин
Моя коротка розмова з гірником Володимиром Федишиним відбулася на глибині близько 600 метрів під землею в шахті «Надія» поблизу Червонограда (Львівська область). На запитання, чому обрав саме цю небезпечну професію, він відповів: «Тут я заробляю гроші, тому почуваюся чоловіком, і моя дружина не поїхала в Італію на заробітки». Подібні відповіді я почула від більшості шахтарів.
Побачити, як працюють гірники, група журналістів змогла завдяки Міністерству вугільної промисловості та колективу шахти «Надія», які, очевидно, вирішили, що настав час писати не лише про трагедії на шахтах, а й піднімати престиж цієї професії. Звичайно, нам показали унікальну шахту, яка активно розвивається, а не занедбану. Проте чиновники і журналісти дійшли згоди, що показувати здобутки національних виробників варто не лише за рекламні кошти. Треба, щоб люди знали тих, хто щодня спускається під землю, щоб у надскладних умовах видобувати вугілля. Так ми потрапили на шахту «Надія».
Там нас зустрічав оркестр, музиканти якого були одягнені у красиву синю форму, а навколо шахтоуправління квітли троянди та петунії. Склалося враження, що ми потрапили до ботанічного саду, а не на гірниче підприємство. Навіть не вірилося, що тут, за кілька метрів, знаходиться спуск, де вже зовсім інші краєвиди. Ще більше ми здивувалися, коли директор шахти Микола Криштопа розповів, що їх уже сімнадцять років намагаються закрити! «11 липня в нас закінчилася ліцензія, продовжувати яку ніхто не хотів. Ви не уявляєте, що нам довелося пережити, щоб отримати цей документ. Ми навіть під стіни Львівської обласної ради їздили. Вони думали, що, не отримавши дозволу на вуглевидобуток, шахта закриється. На щастя, ми вибили ліцензію на 16 років, — розповідає директор. — Наш колектив хоче працювати. Для цього нам не потрібна допомога. Аби лиш не заважали!»
Річ у тім, що запаси вугілля у підприємства «Надія» невисокі — лише 5 мільйонів тонн (тоді як у деяких шахтах Донецького басейну вони становлять по 50 і більше мільйонів). Проте це не заважає їй виконувати план. За перше півріччя тут видобули 120 тисяч тонн вугілля і вже в липні виконали річну норму. За словами директора, з початку року шахта заробила 50 мільйонів гривень, з яких 11,7 пішли на сплату податків. Крім того, «Надія» зберегла соціальну інфраструктуру. При шахті є дитсадок, на який щороку виділяють близько мільйона гривень, пекарня, млин, магазин, де продають у кредит до зарплати, швейний цех, де працює майже 40 жінок, здебільшого — дружини шахтарів, є підсобне господарство, де вирощують корів, свиней і навіть кролів. Усе це полегшує життя гірників. Та й зарплата в них немаленька: середня по шахті — 5 238 гривень, 5 500 грн. — у прохідників.
Отримавши від керівництва шахти таку статистику, я була прикро вражена, коли довідалася, що лише за минулий рік на підприємстві побувало близько 50 перевірок! Схоже, в нас досі актуальна приказка: хто працює, того й поганяють. Але намагатися забрати шматок хліба у 1 090 чоловік, які його так тяжко заробляють, аморально. А про те, наскільки шахтарська праця складна і виснажлива, ми дізналися, коли спустилися під землю.
Біля спуску, після інструктажу з правил безпеки, нам видали так званих рятувальників. Це такі прилади у вигляді залізної колби, що використовуються в разі аварії. Кожен з них важить близько п’яти кілограмів. Ось і уявіть, як працювати лопатою, лазити по виробках, коли у тебе на плечі висить п’ять кілограмів. Спустились у шахту. Складається враження, що ти потрапив у царство Аїда: всюди довгі темні коридори, в яких стоять вагонетки з вугіллям. Люди навколо нас — чорні від голови по п’ят. І це при тому, що ми були в шахті під час ремонтної зміни, коли вугілля не видобувають. Звичайно, захотілося поспілкуватися з шахтарями. Але люди праці, на відміну від наших політиків, виявилися небагатослівними, часто соромилися об’єктивів та відвертих запитань на кшталт: а скільки ви заробляєте? Все, що вдалося дізнатися, — це те, що працюють тут люди (деякі аж по 18 років!) через те, що колектив хороший і зарплата гідна. До ініціативи уряду платити шахтарям погодинну зарплату ставляться негативно: «Треба, щоб не просто платили, а за роботу. Скільки вугля добув, стільки й отримав», — сказав один з них.
Найбільше в цьому підземеллі мене вразила виробка. Це такий вузесенький тунель, у якому можна пересуватися лише на колінах, завдовжки близько 250 метрів. Коли повзеш між дерев’яними підпорами цією норою і згадуєш, що над тобою більше 600 метрів землі, то люди, які щодня тут працюють, здаються справжніми героями, яких ми чомусь помічаємо лише тоді, коли вони приходять під стіни Верховної Ради, Кабінету Міністрів чи на Банкову просити заборговану їм зарплату. Працю в шахті витримає не кожен. Шахтарем може бути лише смілива і віддана справі людина. Причому сміливість їй потрібна для того, щоб щодня туди спускатися, а відданість — щоб не зважати на численні професійні хвороби.
Я пробула в шахті лише близько години. Цього замало, щоб мати право робити висновки про гірничу працю, але цього вистачило, щоб прищепити собі повагу до неї на все життя.
